Підкорили найвищу точку України

Туризм – це не просто захоплення, це спосіб життя. Ночі під зоряним небом, відпочинок від буденності, спілкування з природою – саме так характеризуємо своє захоплення ми – «Ольбери» та «Дитячий альпійський рух України». І поки інші відпочивають на морях, у таборах, селах чи інших місцях нам випала можливість провести незабутній час, організувавши екстремальний відпочинок, у Карпатах.

Місце, де відпочиваєш. Місце, де пізнаєш себе. Місце, де думки стають чистими, очі світлими, а люди справжніми. Так, це гори. Вони символізують силу природи, вони прекрасні, вони неймовірні. Їх хочеться вивчати з глибин, досліджувати, насолоджуватись їхньою красою та красою людей, що живуть серед них.

Для поліпшення фізичної форми учасників були організовані ранкові пробіжки. Хоча бажаючих піти у цю експедицію було дуже багато, вирішили обмежитися десятьма учасниками. За час нашого походу ми маємо піднятися на г. Піп Іван Мармароський, г. Піп Іван Чорногорський, г. Говерла, г. Петрос, побувати на озері Бребенескул.

До складу групи увійшли: Бутеєць Олександр, Нікітчук Євгенія, Гетманова Вікторія, Власов Юрій, Чернявський Дмитро, Вайсер Євген, Ошурко Данило, Федінчик Ілля, Власова Марія. Планувалося йти автономно (без поповнення продуктів) 8 днів шляхом довжиною понад 100 кілометрів.

Напередодні (17.08) ми зібралися в організації, щоб перевірити учасників походу на готовність, та впорядкувати рюкзаки (аби на день третій походу не виявилось, що дехто має у своєму рюкзаку зайву вагу у вигляді термосу з чаєм). Мали задачу: розподілити спорядження та продукти харчування по рюкзаках так, щоб ніхто не був перевантажений.

18 серпня розпочинається наша подорож – ми поїхали в Рафалівку, де сіли на потяг, яким дісталися до Львова. О 4 годині ранку ми прибули до цього чудового міста. Далі пересідали на інший потяг, який нас доставив до с. Микуличин. Далі нас чекав переїзд на місцевому автобусі в с. Ділове – вихідного пункту нашого маршруту: дорога надзвичайно мальовнича, тож ми через вікно споглядали, як навколо нас стає все більше гір :) – ми нарешті в Карпатах! Коли мешканець міста, за рік неабияк утомившись від круговерті справ і подій, потрапляє у цей казковий світ високих гір, здається, що усі земні турботи залишаються десь далеко позаду, і тепер він вільний і з насолодою вдихає на повні груди кришталево чисте гірське повітря.

Село Ділове знаходиться неподалік від кордону із Румунією і в 15 км від м. Рахів. Для того, щоб вийти на г. Піп Іван Мармароський, нам необхідно було отримати спеціальний дозвіл від прикордонної застави (дозвіл отримали завчасно, ще до походу і тому зараз цим не переймалися). А поки Олександр та Євгенія пішли розвідати де б нам влаштуватися на ночівлю, ми присівши біля магазину почали фантазувати, що нас чекає попереду. Незабаром наші розвідники повернулися і ми вирушили в путь-дорожку. Пройшовши усього декілька кілометрів дісталися до джерела, з якого набрали води, а поруч на галявині влаштувалися на ночівлю. Засинаємо в сподіванні на ранкове диво.

 

Кожен день нашого перебування в горах був по-особливому насичений позитивними емоціями, яскравими пейзажами, цікавими зустрічами та іншими цікавинками. Все це можна описувати довго і невтомно. Однак, щоб не перетворити фотозвіт у фотороман, я спробую лаконічно розказати про найцікавіші події, які відбувалися впродовж нашого багатоденного походу.

Наступний день розпочався з гарного сніданку, збору наметів та рюкзаків. Це був один з найскладніших днів, адже потрібно було звикнути до рюкзаків і висоти на якій ми знаходилися. Але не дивлячись на це нам все ж вдалося подолати перший запланований відрізок маршруту – ми підкорили вершину гори Піп Іван Мормароський (1936 метрів). На вершині г. Піп Іван Мармароський встановлено чотиригранний залізобетонний стовп висотою близько трьох метрів. В кількох метрах від нього, в південному напрямку, починається територія Румунії. У східному напрямку розкинулись каскади румунських Карпат. Тут по хребту й проходить кордон між Україною та Румунією. Спустившись з гори ми дійшли до місця стоянки. Поставили намети. Далі була вечеря, при згадці про яку мешканці черевця починають млосно вальсувати. Хто б подумав, що приготована за спец рецептом вечеря, просто танула в роті і змушувала піти на різні авантюри заради ще однієї порції. Після вечері ми порозповзалися у свої «юрти», міцно заснувши. Почався дощ.

Ранок наступного дня зустрів нас радо, з розпростертими обіймами, і дощем!!! За вершини чіпляються хмари і крутяться-вертяться, не йдуть далі. А над деякими горами, цей хмарний танок не припиняється здається ніколи, і гуцули зі знанням справи кажуть, що там дідько погоду варить! От і нам наварив. Під дощем збирали табір, снідали, вирушали далі по маршруту. А далі нас чекала полонина Щавник. Була надія, що дощ закінчиться (я навіть подумки наспівувала дитячу пісеньку: «…Дождик, дождик не дожди, кап-кап-кап, Всё-равно пойдём в поход, кап-кап-кап…». Але він не припинявся ні на хвилину. Настрій трошки також «підмок». Кросівки були вже на стільки мокрі, що було вже все одно обминати калюжі, чи йти навпрошки через них. І це ще тільки початок. Без пригод я не можу, і цього разу я їх також знайшла там де і не могло бути.

Так от… Ідемо ми в дощовиках з повними рюкзаками, а попереду величезна, глибока калюжка, з брудною, каламутною водою. І з боку сантиметрів 15 «суходолу», а далі маленькі ялиночки близько 1 метра заввишки. Ну і що ви думаєте? Для того, щоб пройти «суходолом» мені ж треба було вхопитися за маленьку, тонку і гнучку ялиночку, замість більшої, яка росла неподалік. І звичайно ялиночка мені допомогла викупатись у цій прекрасній калюжі. Дякую Дімі, який відразу ж допоміг мені встати, бо з рюкзаком на плечах підвестися самій було дуже складно.

Далі дощик став потроху стихати, ніби чекав щоб хтось «викупався». До стоянки залишалося йти не багато. Після похмуро-дощового дня щастям є просто скинути мокрі штани і важкі черевики, гарячий чай сприймається як верх блаженства, а якщо вам вдалося розвести багаття, посидіти погрітись біля нього і підсушити одяг, то ви – улюбленець долі!!!

На наступний день ми піднімалися на вершину г. Піп Іван Чорногірський. Гору ще називають Чорна Гора або Білий Слон. Її висота – 2028 м. Давня і тому, за логікою, правильна назва — Попіван із наголосом на другому складі — говорить про те, що тут постійно дмуть сильні вітри. Вони завивають, поспівують, «попівають». На вершині розташована кам’яна астрономічна й метеорологічна обсерваторія, яку вважають найвище розташованою спорудою в Україні, в якій постійно жили та працювали люди. Підйом був складним. Йти доводилося по величезних кам’яних брилах. На вершині був дуже сильний, пронизливий вітер, нуль градусів та ще й до всього цього «щастя» йшов сніг. Тут на собі ми відчули норов карпатської погоди: похмуро-вітер-дощ-сонце-дощ-дощ-вітер-сонце-дощ-дощ-град-вітер-сонце-СОНЦЕ! Усі дуже замерзли. Хотілося залізти з чашкою гарячого чаю під теплу, м’яку ковдру. І тут я зрозуміла, що все це випробовування, яке потрібно пройти, перш ніж на повну відчути КАРПАТИ!

Наступного дня наш маршрут пролягав до озера Бербанеско (Бребенескул) 1850 метрів над рівнем моря. Це саме високогірне озеро України. Озеро розташоване в котловині між горою Бребенескул (2035 м) і Гутин Томнатик (2016 м). Південний берег зручний для облаштування наметових таборів. Тут ми стомлені, але щасливі зупинилися на ночівлю. Повечерявши, швидко заснули.

24 серпня – у 26 річницю Дня Незалежності ми мали покорити найвищу вершину Українських Карпат та найвищу точку України – гору Говерла (2061 метр). Назва з угорської означає «снігова гора», і не дивно, адже сніг затримується тут майже до середини літа. Ми прокинулись пізно. Так не хотілося вилазити з намету та сухого і теплого спальника, але нас чекала ГОВЕРЛА. Поснідали, зібралися і вирушили в путь. Дійшовши до підніжжя Говерли, ми зрозуміли, що там буде сильний вітер. І ми не помилилися. Здувало не тільки нас (дітей), а й дорослих. Та наперекір усім труднощам підйому – ми це змогли!!! Побувати на Говерлі – хоча б раз у житті мусить кожен. На вершині Говерли встановлений кам’яний хрест, монумент у формі тризуба, державні прапори та 4-кутний бетонний стовп. Вершина Говерли являє собою невеликий плоский майданчик, який дає можливість оглянути й помилуватися навколишніми панорамами Карпат у радіусі 360°. З вершини чудово видно весь Чорногірський хребет, що простягається звідси на південний схід, можна побачити всі основні хребти Українських Карпат та гори Марамурешу в Румунії. А ви знаєте, що перший туристичний маршрут на Говерлу був відкритий ще в 1880 році? Тепер знаєте.

Та після того як з нами набавились досхочу, вилили на голову відро води, обсипали градом, заховали стежку і показали її знову, Карпати відкривають себе, віддають, дарують. І коли, важко дихаючи, ви сходите на хребет чи піднімаєтесь на вершину, зводите голову... вам перехоплює подих. Втома більше не відчувається, про натерті ноги забувається. Навколо вас – синьо-зелене море. Навколо вас – краса і велич, сила і спокій. Те, заради чого ви йшли сюди.

Під час спуску ми побачили місце витоку та каскад величних водоспадів річки Прут. За легендою Прут і Говерла – це зачаровані хлопець і дівчина, які за своє заборонене палке кохання були перетворені батьком дівчини на чарівну гірську вершину Говерлу, біля ніг якої в'ється карпатська річка Прут. Спустившись, ми пройшли декілька кілометрів. На ніч зупинилися біля підніжжя гори Петрос. Зранку наступного дня ми піднімалися на г. Петрос.

Піднімалися ми без рюкзаків. Ця гора одна з найнебезпечніших. Її часто називають «грозовою горою», тому що у вершину нерідко б’ють блискавки, а сильний вітер скручує металеві обереги, встановлені на ній, у спіраль. Петрос розташована одразу за Говерлою, а її висота 2020 м. Особливо вражає краєвид на головний хребет Чорногори, який можна роздивитися по всій довжині.

Декілька чоловік залишилися у таборі для того, щоб зібрати намети, та не залишати наші рюкзаки без нагляду. Спустившись, ми впорядкували свої рюкзаки і вирушили до с. Лазещина. Де і провели свою останню ніч в Карпатах у цьому поході. Село розташоване найближче до вершин Петрос і Говерла. Знаходиться на кордоні між Закарпаттям та Гуцульщиною, тому назву села часто пов'язують зі словом "перелаз". Населення становить близько 4200 осіб.

Лазещина є традиційним місцем проведення фестивалю "Гуцульська ріпа" (ріпою на Рахівщині називають картоплю), а взимку це гірськолижний курорт. Посиденьки біля вогню, місяць і неймовірна тиша та спокій під куполом зоряного неба – 100% щастя! Ніч нашіптує колискову, поступово занурюючи в солодкий сон втомлених мандрівників. Повертатися – це просто і банально. Остання в цьому поході карпатська юшка на сніданок. Вдягаємо спеціально збережений чистий одяг. Без харчів рюкзак легкий і непристойно «худий». Далі – поїзд і дім.

Для любителів зеленого туризму й усіх поціновувачів активного відпочинку з незабутніми краєвидами годі шукати кращого місця, ніж Карпати. Чисте повітря, запах ялівцю, прохолода струмків і дотик вікової історії – все це можна побачити та відчути літом у горах.

От така історія. Поки писала, знову побувала там. І одразу закінчую – знову сумно. Люблю гори, люблю Україну і ... ВСЕ БУДЕ ФАЙНО! Вірю в це!

 

Власова Марія учениця 6-А класу, гімназія